«Промінь нашої української перемоги». Історія Ореста з «Азовсталі»

22.09.2022
«Дякую за прихисток. “Азовсталь” — місце моєї смерті і мого життя», — написав Дмитро Козацький із позивним «Орест» перед самісіньким полоном. Завдяки фотографіям захисників «Азовсталі», які зробив Дмитро і які розлетілися українськими та світовими ЗМІ, люди дізналися, що відбувається в бомбосховищах заводу, який щодня бомбардують росіяни, передає hromadske.ua.
 

«Романтик із дитинства»

Усміхнений світлий хлопець. Таким на всіх фотографіях, які є в соцмережах, можна побачити 26-річного Козацького з міста Малин, що на Житомирщині. Для мами — Дмитра. Для полку — Ореста.

«Ще десь у класі 9-10-му він підійшов до мене і сказав, що хоче змінити ім’я. Я йому сказала, що це його рішення, але ти народився на Дмитра, у нас в Малині це пристойне свято, ми тебе хрестили у Дмитрівській церкві, ми хрестили тебе під ім’ям Дмитра й у тебе янгол-охоронець Дмитро. Я попросила його подумати до 18 років і потім вирішити. Він і мене послухав, і своє зробив: коли потрапив до полку “Азов”, обрав собі позивний “Орест”. Він дійшов до своєї мети, тому він зараз і Діма, й Орест. Йому подобається це ім’я, але я навіть не знаю, де він його взяв, чесно, не пам’ятаю»

Дзвінким голосом пані Ірина розповідає про сина. На її руці — браслет із синьо-жовтого бісеру, а на одному з нігтів руки намальований тризуб. Ірина Іванівна працює провідницею на «Укрзалізниці», тому часто буває у відрядженнях. І через це, каже, сину швидко довелося подорослішати — мусив доглядати за молодшою на декілька років сестрою Дашею. Близькі стосунки між ними збереглися і в дорослому віці. 

«Ми завжди з ним були разом, мали такий міцний зв’язок. Між нами не було ніяких секретів», — розповідає сестра. 

Коли Діма переїхав у Маріуполь, вони годинами розмовляли телефоном. Даша розповідала брату про свого хлопця, той їй — про роботу.  

«Я довіряла йому Дашу, бо знала, що він погодує та догляне її. Він був слухняним і творчим хлопчиком. Якось ми купили йому велосипед, а він обклеїв його квіточками. Діма — романтик із дитинства», — розповідає мама Ореста.

Дмитро Козацький, боєць полку «Азов»

Дмитро Козацький, боєць полку «Азов»
Фото: 

Twitter / Дмитро Козацький

Хист до фотографії 

До фотографування Діма з дитинства мав хист. Свої перші знімки він тренувався робити на Даші. 

«Якось, коли мами не було вдома, ми з Дімою зробили сукню мені з тюлю, і він почав мене фотографувати. Я була моделлю для нього», — згадує Даша. 

Згодом Діма пішов на фотогурток, але викладача, який би навчив хлопця фотографувати, в Діми не було. Він опановував цю сферу самостійно.

«Там йому дали камеру, аби він міг практикуватися. Діма хотів Canon, але тоді в нашої родини не було змоги купити йому такий фотоапарат. Батьки подарували йому мильницю. Але він з тими фотоапаратами та об’єктивами носився як із писаною торбою, боявся, що я випадково щось зламаю йому», — розповідає Даша.

У школі Діму постійно кликали фотографувати різні заходи, а згодом він почав вигравати місцеві фотоконкурси.

«Його всі знали не як людину, яка отак заробляє гроші, а як хлопця, який дуже любить цю справу і завжди погодиться познімати. Навіть коли він почав навчатися у Польщі, його всі в університеті знали як фотографа», — каже Даша.

«Одягнув каску, взяв прапор і пішов на Майдан»

Коли в Україні почалася Революція гідності, Дмитро навчався в університеті у Польщі. На Різдвяні свята приїхав до Києва, одягнув каску, взяв прапор і пішов на Майдан. 

«Я була не в захваті, що він так рветься на Майдан. Там було теж страшно, але він все одно туди пішов», — розповідає пані Ірина. 

З 30 листопада в них на балконі висів український прапор. Він майорів до кінця лютого 2014-го. Прапор був потріпаний, порваний, але продовжував висіти. Так і Діма, каже пані Ірина, попри всі труднощі продовжував йти накресленим шляхом.

 

Шлях до «Азову»

Навчання у Польщі Діма не закінчив. Подався на службу до Нацгвардії.

«І тут його відправляють до Маріуполя. Для мене це теж був шок, бо тоді там була лінія фронту, там було небезпечно», — каже Ірина Іванівна.

З 2015-го Діма почав жити в Маріуполі. Згодом саме поруч із заводом «Азовсталь» батьки придбали йому квартиру. Мама нарікала на клуби диму й забруднене повітря, але Діма любив своє житло. За два роки він вступив до полку «Азов». 

«Потрапити туди було непросто, але я бачила, що він іде туди цілеспрямовано. Люди у полку “Азов” — патріоти, там він знайшов багато однодумців», — каже Ірина Іванівна.

Паралельно зі службою Діма продовжував фотографувати. А наприкінці 2021-го він став командиром пресслужби «Азову», чому дуже радів. 

24 лютого повномасштабна війна застала Діму в Маріуполі.

Довгі місяці на «Азовсталі»

За два дні до широкомасштабного вторгнення Діма попросив маму скласти сімейні документи та зібрати тривожну валізку. 

24 лютого о 5:45 зателефонував уже зі словами: «Мам, без паніки, почалася війна. Бомблять усі великі міста України. Зателефонуй Даші та нашим рідним, нехай спускаються до укриттів». 

Наступні дні вони зідзвонювалися на короткі миті — «Азов» боронив Маріуполь, а 1 березня захисники зайшли на «Азовсталь». Відтоді Орест із мамою здебільшого обмінювалися лише повідомленнями. 

«Якось я спитала в нього, чи всі його побратими живі, а він не відповів мені. Потім я написала, що це дурне питання, бо багатьох нема, — і Діма знову не відповів. Я зрозуміла, що взагалі не треба зачіпати тему, про яку він тихо кричить», — розказує Ірина Іванівна. 

15 квітня в місце, де відпочивав Дмитро, влучила потужна ракета. Даші він написав, що в нього стався другий день народження. Вибухова хвиля знесла хлопця з ліжка, він отримав осколкове поранення голови. 

«Навіть тоді він жартував. Казав, що окупанти влучили в ту кімнату, де бійці зберігали речі, тепер він лишився без манікюрних ножичок і не зможе підстригти нігті на руках. Я казала йому: “Діма, ти серйозно? У тебе поранення голови, а ти переживаєш за ножиці”», — розповідає Даша. 

Час від часу пані Ірина питала, чи мають вони їжу. Орест відказував, що запаси є. А якось проговорився, що вони потрапили у розбомблений окупантами склад і нарешті заснули не голодні. 

«Тоді я зрозуміла, що вони не готували завод заздалегідь, не зносили туди багато їжі. У них було те, що вони встигли занести за ті кілька днів до 1 березня», — каже мама Ореста.

«Коли вийшли з “Азовсталі”, полегшало»

Останні дні перед полоном були найпекельніші. Позиції, де переховувалися азовці, здав хтось із місцевих, каже пані Ірина, тож окупанти цілили вже просто у хлопців.

«Я хвилювалася щохвилини, там загинуло дуже багато хлопців, цвіт нашої нації, і коли інші вийшли звідти живі, мені полегшало, але тепер я переймаюся через те, як до них там ставляться, чи не катують». 

Чекати на сина з полону пані Ірині допомагає робота та віра: «Я геть не набожна людина, в мене бог — у душі. Фотографія Діми з променем дала мені також надію, що вони вийдуть із полону. Це — промінь нашої української перемоги».

Цей текст був написаний у серпні як частина спецпроєкту «У сталевих обіймах». У ньому ми зібрали понад 30 історії різних людей, яких об’єднала «Азовсталь». Усе це — історії про надію й боротьбу, про жагу до свободи й любов до України.

Нині Дмитро Козацький нарешті в Україні, він — один із 215 героїв, яких 21 вересня звільнили з російського полону