Унікальне “двоповерхове” селище посеред Полісся
На північ від Чернігова, ближче до Білорусі, у лісах причаїлося селище Замглай з його багатоповерхівками – “сталінками” й “хрущівками”. Тут у квартирах не зачиняють двері, бо чужі не ходять. Тут гаражів – чи не більше, ніж самих квартир. Мотоцикли на кожному кроці, а велосипедам і числа нема. Корови мандрують центральною вулицею поруч з людьми й машинами. Тут чоловіки – як не мисливці, то рибалки. Нема тільки роботи, бо закрили завод, задля якого колись і збудували це селище. Люди опинилися на самовиживанні – у квартирах зі зручностями посеред Полісся.
Вперше у Замглай я потрапив випадково проїздом. І – аж присів від подиву, бо ж не сподівавсь побачити у лісі охайне містечко з біленькими двоповерховими будиночками й палісадниками у квітах.
Про такі будинки зазвичай кажуть, що їх після війни будували полонені німці. З характерними трикутними фронтонами, квадратними балконами й еркерами, які в плані нагадують розрізану навпіл гайку.
У Замглаї дві хрест-на-хрест вулиці, що, власне, й утворюють поверховий квартал. А буквально в 200 метрах від будинків – масив типових радянських дач на шість “соток”, передає life.pravda.
Ти ба, подумалося мені, мало їм, що серед лісу живуть, так ще й дачі мають “під вікнами” квартир!
Цікавість в мені розгулялася з такою силою, що я іще раз спеціально поїхав у Замглай – дізнатися, що воно за дивне місце таке?
Що за дивне місце таке
У 30-ті роки тут розвідали поклади торфу з запасами близько 15 млн тон.
Назва Замглай походить від “за мглой” – у глибині боліт, вкритих димкою.
Тут працювала невеличка артіль – торф різали на “цеглини”, сушили під сонцем. Було таке собі пічне паливо – не жарке, бо природньому вигляді торф має відносно невелику теплотворність.
Після війни на родовищі почали зводити торфорбрикетний завод під обладнання, вивезене по репарації з Німеччини.
Окрім двох артільних бараків ніякого житла не було, то ж цехи й перші гуртожитки виростали водночас. Так з’явилося селище Замглай.
Біля німецького заводу будувалися “німецькі “сталінки” під керівництвом німця Івана Карловича Бруна, який очолював у Замглаї будівельне управління.
Зберігся будиночок, і гараж при ньому, що їх особисто для себе спроектував Брун. Якийсь неслов’янський почерк у цих спорудах таки відчувається.
У 1957 році запрацювала електростанція, а 1963 року – власне брикетний завод, який за перший рік дав 120 тис. тон продукції.
Що таке торфобрикет?
Це пальне – спресована торф’яна крихта, яка стає твердою як камінь і за калорійністю наближається до вугілля.
Для пресування торф нагрівали паром від електростанції, яка працювала на… тих же брикетах, у виробництві яких брала участь. Таке от індустріальне кільце.
На старих фотокадрах видно виробничі цехи й подвір’я. Можна уявити, масштаби виробництва. Завод був найбільшим в Україні у своїй галузі.
На виробництві працювали 650 людей. В цехах було багато жінок, на болоті – майже всі чоловіки.
“На болоті” – мається на увазі на торф’янику, де йшов видобуток сировини.
Близько сотні тракторів постійно греблися на родовищі. З різного типу причіпним обладнанням вони фактично являли собою торф’яні комбайни: зрізали торф пластами, подрібнювали.
За технологією, перш ніж везти торф у заводські цехи, з нього по максимуму прибирали вологу. Для цього вже подрібнену крихту розкладали тонким шаром для просушки під сонцем.
Час від часу трактори спеціальними плугами обертали цю масу. Процес подібний до оранки.
Дещо абсурдно
Долю будь-якого подібного виробництва визначає близькість сировини. Коли вона закінчується – закінчується й завод.
За розрахунками, запасів замглайського торфу мало би вистачити на 60 років.
Але справи йшли настільки добре, що на урядовому рівні було вирішено збільшити випуск брикету. Добудували ще дві виробничі лінії.
Ну й, звісно, торф вичерпали раніше плану. До кінця 90-х сировини майже не стало.
Пробували експериментувати з технологіями – додавали до торфу подрібнене привозне буре вугілля, але надто сильного ефекту це не мало.
Не врятовувало й виготовлення торф’яних горщиків для садівництва, торфо-аміачних добрив тощо.
Та й попит на брикети з часом впав через дешевий газ і стрімку газифікацію населених пунктів.
Навіть замглайську електростанцію тоді перевели на газ – так стало дешевше, ніж топити торфом. Виходило дещо абсурдно: хто ж у вас купить дорогі брикети, якщо ви самі замість них купуєте дешевий газ?! Діло зійшло нанівець…
Промовиста цифри навів колишній головний інженер заводу Василь Прокопенко: на виготовлення 1 тони торфобрикету йшло 2,15 тон торф’яної сировини. 1,15 тони – на забезпечення власне виробництва – електрики й пару.
Завод пустили під ліквідацію, обладнання вивезли, цехи зруйнували під фундамент вибухівкою. Лишили кілька споруд, на яких знайшовся покупець.
Поля стали ставками
Ми виїхали на старе відпрацьоване торфородовище, підняли квадрокоптер і побачили дивовижну картину: нескінченний (до обрію) каскад геометрично правильних озер – затоплених колишніх торф’яних полів, кожне розміром 500х1200 метрів.
Відпрацювавши одне поле торфу, за ним розмічали друге, третє… Так поступово видобування віддалялося від заводських цехів.
На момент закриття заводу, найдальші копальні були за 18 кілометрів від заводського паркану.
Для осушення полів будувалася ціла мережа каналів і канальчиків, які зрештою сходилися до двох магістральних штучних річок.
 |
| Затоплені колишні торф’яні поля, кожне розміром 500х1200 метрів |
Саме річок – вони так і на мапі помічені: річка Вир впадає в Дніпро, річка Замглай – у Десну.
Хоч видобування й припинене, джерела на колишньому болоті “працюють” – продовжують наповнювати водою річки.
І природа “вписала їх свій реєстр” – знайшла їм функцію. Зокрема у Вир щовесни заходить з Дніпра на нерест щука.
На початку я зазначив: у Замглаї – чи не кожен чоловік рибалка, або мисливець, або ж “два в одному”. Так, озера годують.
“Куди діваєте рибу?” – спитав я в місцевих і почув у відповідь: “Як куди?! На базар – Чернігів забирає, скільки не дай!“
 |
| Джерела на колишньому болоті “працюють” – продовжують наповнювати водою річки |
Отже, заводу не стало. Школа, дитсадок, будинок-інтернат, приватна пилорама й кілька магазинів хоч і дають робочі місця, але їх критично замало.
В основному люди працюють у Чернігові та райцентрі Ріпках, або ж заробітчанствують по далеких усюдах, включаючи закордоння.
Ну й чимало людей на самозайнятості поблизу житла: та сама рибалка, городництво, скотарство.
Продовження історії – за посиланням.
Читайте також: На Житомирщині 83-річний чоловік влаштував на своєму подвір’ї картинну галерею