Рік тому звільнили села Народицької громади на Житомирщині. Місцеві пригадують окупацію

03.04.2023

Рік тому, третього квітня 2022 року, звільнили села Стара Радча, Нова Радча, Радча, Грезля та Давидки Народицької громади, що на Житомирщині. Ці села були окуповані з перших днів повномасштабного російського вторгнення. Кореспонденти Суспільного побували в селах Народицької громади та поспілкувалися з місцевими жителями.

Діловод Заліського старостинського округу Ірина Невмержицька говорить, що війна для їх громади розпочалася 24 лютого о 4.30.

“Нас обстріляли з градів та зі ствольної артилерії. Це був страшний ранок. Всі люди тікали, діти плакали”, – розповідає Ірина Невмержицька.

Жителька села Радча 63-річна Катерина Васьковська каже, що від вибухів росіян ховалася у сусідському погребі.

“Тут було людей 20-25, не меньше. Я туди більше не полізу, я боюся його”, – каже Катерина Васьковська.

Російські військові знаходили жителів села, які ховалися в погребах по слідах.

“Відкриває двері і каже: “Виходь. Зараз гранату кину”, – пригадує Катерина Васьковська.

"Виходьте, зараз гранату кину" – жителі Народицької громади про життя в окупаціїї

Після того випадку жінка вирішила через ліс йти 30 кілометрів в Народичі до доньки.

“Ми йшли втрьох, а за нами ще чоловік 15-20. Ні, не страшно було, я може б і сама пішла”, – каже Катерина Васьковська.

Ірина Невмержицька розповідає, що люди почали залишати села тоді, коли горіли будинки. Найбільше росіян було у селі Грезля.

“І танки розмістили, і по будинках ходили. Вони там дуже великої шкоди наробили людям. Дійсно, що про них говорили, що вони свині. Все з шаф та буфетів повивертали”, – каже Ірина Невмержицька.

Жителі села Грезля, родина Дворяківських розповідають, 24 лютого був одним із найстрашніших днів у їхньому житті. О 10 ранку Віктор побачив у вікні понад десять танків.

“Я дивлюся і бачу літера “V”, а телевізор працює і кажуть, що це кадирівці. Я тут сидів, спускаюся в кріслі, бо вискочили з автоматами три чоловіки. Автомати навели в сторону дороги, на нашу хату і на село. Я присів, хоча б не в лоб попали”, – розповідає Віктор Дворяківський.

“Вертольоти наді мною летіли. Я вже не знала, що робити. Я вам скажу чесно, я не так боялася, як чоловік. Я не знаю чому, але не боялася. Трохи страшно було”, – говорить Галина Дворяківська.

“Там стояла техніка. У мене трактор є, копачка та плуг. Два вертольоти летять, а потім розвертаються. Один завис над хатою. Дружина несла сіно і присіла, руки стулила за голову. Я боявся тому, що я мужчина. І ця зброя і кожного дня через наш двір бігають і ставлять розтяжки”, – каже Віктор Дворяківський.

Родина Дворяківських говорить, що вони нікуди не виїжджали через господарство: корову та поросят. Чоловік через хворобу не зміг би їхати. І зараз вже нікуди не поїдуть, бо чекають на Перемогу.

newday.org.ua